• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Крути
• Крути нашої історії: міфи й реальність

Крути нашої історії: міфи й реальність

Якщо до самого відродження української державності назва невеликої станції на Чернігівщині – Крути – більшості українців нічого не говорила, то після 1991 року важко знайти людину, яка хоч би краєм вуха не чула про подію, що відбулася на цій станції морозного дня наприкінці січня 1918 року. Нещодавно з’явився Указ Президента України „Про вшанування пам'яті Героїв Крут”.

Однак треба сказати, що за порівняно невеликий відтинок часу події під Крутами встигли обрости домислами, через які буває важко пробитися правді.

Отже, офіційна версія того, що трапилося на станції, розташованій на залізничній гілці Бахмач-Київ. 29 січня 1918 року на станцію прибув курінь (батальйон) у складі 300 бійців, що складався з київських студентів і гімназистів, тому його так і називають Студентським. Студенти зайняли оборону біля станції, щоб затримати війська більшовиків, які наступали на Київ. Наступного дня частини більшовиків, що складалися з матросів, атакували станцію, і користуючись чисельною перевагою, розбили оборонців і жорстоко розправилися з тими, хто потрапив у полон. Ховати загиблих оборонців української державності більшовики заборонили, студентів таємно вночі поховали місцеві жителі.

19 березня 1918 року, коли більшовиків вибили з України, полеглих під Крутами студентів з почестями поховали на Аскольдовій могилі в Києві. Павло Тичина відгукнувся на похорони студентів такими рядками: „На Аскольдовій могилі поховали їх, Триста мучнів-українців, славних. Молодих. На Аскольдовій могилі - український цвіт! По кривавій по дорозі нам іти у світ”.

Як не дивно, саме ці рядки, винесені на публіку композитором і співачкою Марією Бурмакою, стали однією з причин міфологізації подвигу студентів, хоча класик написав не документальний нарис, а емоційний (як і належить в цій ситуації) художній твір, виливши в поетичних рядках тугу з приводу загибелі студентів. Але в радянські часи нам міцно вбили в голову довіряти класикам, особливо якщо вони освячені згори Так народився міф про бій під Крутами, який кочує по численних брошурах і статтях до річниці. Навіть маститі історики діаспори переказують його в своїх великих систематизованих нарисах з історії України. Так, у другому томі «Історії України» Наталя Полонська-Василенко пише: «Прийшов з Києва загін студентів: 300 багнетів; вони були знищені під Крутами 28 січня». Зверніть увагу, день бою вказаний неправильно: 28, а не 29 січня. Про 300 студентів пишуть і Орест Субтельний, і Аркадій Жуковський, перенісши бій під Крутами на 30 січня.

Один з організаторів української армії генерал Олександр Удовиченко, будучи в еміграції, в розгорнутому нарисі «Україна у війні за державність» (1954) «знизив» число студентів під Крутами до 200 чоловік. Йому ж належить опис останнього акту трагедії під Крутами: «Московські багнети безжально кололи груди хлопців, розбивали їх голови прикладами гвинтівок, добивали поранених. Жодного полоненого ворог не узяв. З 200 бійців тільки декілька випадково врятувалися».

Чомусь державні мужі і журналісти сором’язливо закривають очі на причини героїзму молодих українців під Крутами. Давно помічено, що чийсь героїзм викликаний чиїмсь головотяпством. Так було і того разу. Керівництво тодішньої УНР – історик Михайло Грушевський і письменник Володимир Винниченко – опинились не на висоті. За словами одного з керівників партії соціалістів-самостійників полтавця Віктора Андрієвського, вони носили «рожеві окуляри федералізму» і не могли уявити, що з Росії може виходити небезпека для України: брати-слов'яни як-ніяк. Винниченко ще в листопаді 1917 року під відлуння вуличних боїв у Москві заявив, що «Україна – республіка мирна, ні на кого нападати не збирається, тому армія нам не потрібна». Політика була тоді більш публічною, тому погляди Винниченка на розвиток армії швидко дійшли до народу і були підхоплені підлабузниками. Газети зарясніли статтями про «новий ненасильницький шлях України».

Засмучений такими настроями генеральний секретар військових справ Симон Петлюра, що до хрипоти доводив необхідність мати власну армію, подав у відставку і виїхав до Полтави створювати Гайдамацький кіш. Після відставки Петлюри в Центральній Раді зітхнули з полегшенням і ...заспокоїлись.

Із стану спокою Київ вивів грім гармат на сході: з «братської» більшовицької Росії полізли бронепоїзди з балтійськими «братішками», які на все горло виспівували: „Эх, яблочко, цвету красного. Что Украйне конец - дело ясное...”. Винниченко узявся за голову і забігав по Києву: виявилось, що захищати уряд нікому, довелося пожинати плоди власної політики. Правда, два роки потому він виправдав себе у власній книзі «Відродження нації», переклавши провину за це на агітацію більшовиків. Не було навіть озброєної охорони уряду. Винниченко кинувся в сусідній з будівлею Центральної Ради університет ім. Св. Володимира і першу київську гімназію: «Хлопці, допоможіть!». Студенти і гімназисти виявилися більш сповненими розумом, ніж професор Грушевський і революціонер з майже 20-річним стажем Винниченко, і з усією пристрастю юнацьких сердець відгукнулися на заклик невдалого прем'єра. З них був сформований Студентський курінь Січових Стрільців, який ніс охорону українського парламенту і уряду. Ним же і вирішили заткнути пролом між Бахмачем і Крутами, кинувши практично непідготовлених (і часто неозброєних) студентів зупинити переможний рейд більшовиків углиб України.

Треба сказати (і це активно підкреслювали учасники крутянського бою), що під Крутами з більшовиками билися не тільки студенти, яких фактично було тільки 120, але і кадети 1-ої Київської військової школи ім. Хмельницького, число яких досягало за різними джерелами до 550 бійців. Правда, один з істориків громадянської війни Зенон Стефанів зазначає, що три сотні кадетів, зазнавши в боях великих втрат, самовільно кинули фронт. Міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгін (його брата Володимира було розстріляно в Крутах) вказує на участь в бою і підрозділів гайдамаків (у Стефанова і сучасних істориків Підкови і Шуста - Вільного козацтва).

У ніч на 29 січня 1918 року Студентський курінь під командуванням сотника Омельченка прибув на станцію і з'єднався з кадетами. Опівдні 29 січня на станцію повели наступ більшовики, попереду йшли матроси-балтійці. Майже всі відзначають, що «братішки» були п'яними. Тут відбулося те, чого не люблять згадувати ні учасники бою, ні історики. Штаб групи, що захищала Крути, на чолі з сотником Тимченком, втік з поля бою на платформі, забравши з собою єдину гармату. Бій тривав майже п'ять годин, захисники станції відчайдушно відбивали атаки 6-тисячної групи червоних, поки не закінчилися патрони. Більшовики полізли напролом, напівоточивши захисників станції. Студенти, усвідомивши безвихідність ситуації, пішли в останню атаку – багнетну – і майже всі загинули. 27 студентів потрапили в полон і були відразу ж розстріляні. Перед розстрілом гімназист Пипський заспівав «Ще не вмерла Україна», гімн підхопили всі. Вночі сотник Гончаренко зібрав тих полеглих, які залишилися в живих. Вони розібрали колію біля станції, що зупинило червоних ще на декілька днів.

Убитих під Крутами, за підрахунками католицького історика о. Ісідора Нагаєвського, було 290: 10 старшин (офіцерів), у тому числі й сотник Омельченко, 250 кадетів (хоча їх фактично було менше навіть перед боєм) і 30 студентів. 19 березня 1918 року, після звільнення Києва від червоних, за дорученням уряду 27 загиблих захисників Крут були з почестями поховані в Києві на Аскольдовій могилі. Після незалежності на їх могилі спочатку поставили хрест, а потім і обеліск. Такий же обеліск завдяки Президенту Віктору Ющенку звели і в Крутах. Зрозуміло, в плутанині офіцери, що втекли з поля бою, відповідальності не понесли. Незабаром на вулиці Києва увірвались більшовики, які почали нечуваний погром всього українського.

Чомусь у нас за часів СРСР склалася тенденція (широко використовувана і нині) виховувати молоде покоління на прикладах самопожертви. Так і в Україні: іменами героїв Крут названі військовий ліцей і станції метро. Але при цьому повністю ігнорується не менш героїчний рейд 6-тисячної дивізії полковника Зураба Натієва на Полтаву весною 1918 року, коли українські війська розсіяли майже 100-тисячне більшовицьке «воїнство», не говорячи вже про прорив 5-тисячної Кримської групи полковника Петра Болбочана з Харкова до Криму, що розбила по дорозі всього лише ...120 тисяч більшовиків! Ніхто не заперечуватиме героїзм студентів і кадетів під Крутами, але ж маємо не тільки цей приклад для виховання любові до України. Письменник-фронтовик Ярослав Гашек вустами свого легендарного героя Швейка говорив: «Героїзм полягає не в тому, щоб померти за Батьківщину. Потрібно примусити ворогів, щоб вони вмирали за свою Батьківщину».


Вадим Джуваґа, історик – спеціально для прес-центру управління . Полтавщина.

Коментарi